Жанр “британського сільського детективу” не новий, але додає інтриги, що це не перша екранізація однойменного твору Agatha Christie, опублікованого в 1930-х. Гарно зняте кіно: справжні пейзажі Уельсу, красиві актори, продуманий до деталей побут британської глибинки — можна отримувати навіть просто естетичне задоволення від перегляду. Відповідну атмосферу гарантовано. Загадковість і таємничість теж на рівні — сюжет затягує і хочеться бачити продовження.
Макіяж Lucy Boynton додає її персонажу суб’єктивно років десять. Після перегляду The Politician (2019-2020) та The Pale Blue Eye (2022) складається враження, що “вередлива і зверхня молода панянка” це саме той типаж, який вдається їй зображувати найкраще.
Кіно гарного настрою про два типи багатіїв: одні прикидаються аристократією, а інші — прості, як двері, смітять грошима та глузують з оточуючих. Умовна перша частина Caddyshack (1980) суб’єктивно є веселішою та більш життєрадісною ніж умовна друга Caddyshack II (1988), хоча окрім поля для гольфу та Chevy Chase їх більше ніщо і не об’єднує. До речі, він тут на своєму місці — грає шикарно, показує небанальний гумор та видає дотепні репліки. Чого лише варті епізоди коли Ty Webb п’є текілу чи непомітно зливає пиво з різних пляшок в одну і, не зважаючи на купу несплачених рахунків, залишається успішним шанувальником жіночої половини людства.
Класична класика. Не часто можна побачити фільми 30-річної давнини, які виглядають свіжо та переглядаються легко навіть зараз. Монтаж і комбіновані зйомки просто вражають, особливо в епізодах з літаками та моментах скелелазіння. Дивишся і думаєш: “Якість… Це фірмА. Люди душу в роботу вклали”. І не варто акцентувати увагу на тому, що Скелястими горами (США) у фільмі називають всього лише Доломітові Альпи (Італія) з дефляційними нішами, конусами виносу та карстовими порожнинами, але їхні пейзажі все одно виглядають епічно і перехоплюють подих від думки “ого, як вИсоко”.
Класика. Тут прекрасне все. Молодий і без перебільшення крутий Sylvester Stallone, атмосфера і музика 80-х на фоні справжніх каліфорнійських пейзажів. Хоча по чорно-білому телевізору Brigitte Nielsen виглядала якось жіночніше… Та зараз то вже не модно (ні чорно-білий телевізор, ні жіночність). Але які ж прекрасні автомобільні перегони на вулицях! Звичайно, до фільмування було залучено їх значно більше, бо навіть професійні каскадери не все з першого дублю здатні виконати. Це вам не мультиплікаційна стрічка “Форсаж 15” (2028).
Комедія з елементами мюзиклу та інших художніх номерів: трохи метушлива, місцями одноманітна, а часом взагалі божевільна, як у слогані на головному постері. Після перегляду нове знання не відкриється та і посміятись від душі навряд чи вдасться. Очікував значно більшого від перевтілення типового академічного ботаніка в головного сутенера, та не склалось. Але подивитись варто обов’язково вже хоча б заради чотирьох підопічних Dan Aykroyd.
Хто-хто, а вони відіграли на найвищому рівні, затьмаривши собою практично все, окрім сцени, коли чотири(!
