Кінематограф 50-річної давності — це як чергове вікно у минуле, може і не дуже давнє, але яке дає уявлення про життя, цінності і побут людей півстоліття тому. Від такого кіно йде дух чи то казковості, чи то іграшковості, а музичний супровід відповідної епохи тОму лише сприяє. Без перебільшення, цікаво вивчати інтер’єри будинків “пересічних” американців даного періоду, зокрема побачити на кухні тостер чи блендер на вигляд цілком сучасної моделі.
В окремих епізодах варто звернути увагу на засіб зв’язку співробітників аеропорту, візуально схожий на ранні моделі пейджерів компанії Motorola, ймовірно “Pageboy II”
При всій нелюбові до всього французького і фанатській підтримці британців у їхніх протистояннях, змушений визнати, що кіно про мушкетерів 2023 року вдалось. Взагалі, цей рік видався урожайним на фільми про них. Дві частини “The Three Musketeers - Part I: D’Artagnan” та “The Three Musketeers - Part II: Milady”, і ще якесь безглуздя “The Three Musketeers” теж 2023. Популярна франшиза — екранізація якої, думаю, не закінчиться ніколи. Після серіалу “The Musketeers” (2014-2016) минулорічні два повнометражні фільми продовжують свіжий сучасний погляд на пригоди мушкетерів.
Маловідомий і значною мірою недооцінений фільм у стилі недорогих комедій 80-х із молодими Tom Hanks та Meg Ryan. Його сюжет можна умовно розділити на дві частини: до і після потрапляння на острів. Перша, яка займає 2/3 хронометражу, радує глядача глибокими філософськими думками, комедійними моментами, неймовірною акторською грою, пейзажами NY та LA. Натомість друга — дещо зім’ята, в штучних декораціях, проста і місцями мультиплікаційно абсурдна. Склалось враження, що сцени на острові фільмувались, коли закінчувався бюджет і продюсери дихали в потилицю режисерам.
Не мав наміру писати відгук про це “на стільки фундаментальне” і “складне для розуміння” кіно, але вибір є лише у багатих людей… Взагалі, варто зазначити, що вміння продавати — це великий талант, якого навчитись важко і дано не всім. Але на прикладі “Дюни” ми стали свідками мегауспішного холодного прогріву гарячих продажів, які розганялись пару минулих років, щоб узяти банк, тобто підняти касу і залетіти в тренди. Хоча, як кажуть у моєму високоінтелектуальному соціокультурному середовищі: “Якщо фуфло можна продати — це вже не фуфло”.
Якщо переглядати у дорослому віці, при цьому не маючи емоційної прив’язаності до фільму чи ностальгії — він схожий на якесь безглузде божевілля. Дуже віддалено нагадує спробу зняти “Сам вдома” в африканській саванні: коли діти протистоять дорослим із використанням різних вигадливих пасток і технічних засобів. Але Macaulay Culkin у своєму нетлінному шедеврі хоча б елементарні принципи фізики не порушував. Натомість, тут навіть закони здорового глузду поряд пройшли і не зупинились.
При більш-менш адекватному початку, з другої третини хронометражу починається щось скажене… Від африканського будинку, наповненого послідовниками Адольфа Алуїзовича, до заздалегідь спланованої малими дітьми смуги перешкод, де все літає, стріляє, вибухає і т.
