Якщо переглядати у дорослому віці, при цьому не маючи емоційної прив’язаності до фільму чи ностальгії — він схожий на якесь безглузде божевілля. Дуже віддалено нагадує спробу зняти “Сам вдома” в африканській саванні: коли діти протистоять дорослим із використанням різних вигадливих пасток і технічних засобів. Але Macaulay Culkin у своєму нетлінному шедеврі хоча б елементарні принципи фізики не порушував. Натомість, тут навіть закони здорового глузду поряд пройшли і не зупинились.
При більш-менш адекватному початку, з другої третини хронометражу починається щось скажене… Від африканського будинку, наповненого послідовниками Адольфа Алуїзовича, до заздалегідь спланованої малими дітьми смуги перешкод, де все літає, стріляє, вибухає і т.
“Lost Treasure” (2003) — типовий представник жанру ґрайндхаус, метою якого є розважати глядача в перервах між тим, як він заглядає у пакетик із смаженим гарбузовим насінням. Фільм повністю відповідає заповітним канонам і всіма можливими засобами уникає точок дотику із здоровим глуздом. Це нормально і так повинно бути — жанр зобов’язує. Впевнений, якби “Lost Treasure” показали по ICTV у 1993 році — це був би хіт. Але рік випуску 2003 на фоні такого сюжету виглядає як друкарська помилка, бо кіно явно родом із 80-х, при чому не надто вибагливих.
Красиве, яскраве, позитивне шоу про подорож до Індії, з гарним гумором і харизматичним ведучим. Принципово відрізняється від попередніх поїздок даної серії сАме більш приязним ставленням James May до місцевих (не завжди зрозумілих йому) традицій та звичаїв. Без відвертого акценту на бідності та важкій праці багатьох верств населення в деяких регіонах. Кидається в очі прагнення британця прийняти культурні особливості Індії і підкреслити їхню самобутність, а тому цінність.
Практично завжди в кадрі яскрава насичена барвами картинка, яка вражає деталізацією і різноманіттям природного чи соціального середовища.
Сезон однозначно вартий перегляду і залишає приємне враження. Не без розчарувань від завищених очікувань, куди ж без цього? Але з того, що глядачеві пропонує sci-fi на сьогодні, “Star Trek: Strange New Worlds” — це свіжий ковток адекватності і слабкий натяк на ті прекрасні часи в минулому, коли сонце світило яскравіше, трава була духмяніша, а наукова(!) фантастика створювалась для виховання поколінь науковців, дослідників, винахідників, творчих людей нестандартного мислення, які в майбутньому впроваджували інновації та створювали світ, у якому нам (не)пощастило жити.
Хороше, позитивне кіно про правильні, може навіть ідеалізовані, цінності. Має викликати особливий інтерес у тих, хто цікавиться шкільним навчанням-вихованням, кому небайдужа тематика роботи із деструктивно налаштованими підлітками, хто хотів би заглиблюватись у їхній внутрішній світ, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки девіантної поведінки із згубним впливом соціального середовища, допомагати вирішити їхні індивідуальні проблеми… А тим, кому далекі утопічні ідеї побудови ідеального суспільства крізь “індивідуальний підхід” та “здатність бачити хороше в кожному” у фільмі присутня — молода і незрівнянна Michelle Pfeiffer.
