Не мав наміру писати відгук про це “на стільки фундаментальне” і “складне для розуміння” кіно, але вибір є лише у багатих людей… Взагалі, варто зазначити, що вміння продавати — це великий талант, якого навчитись важко і дано не всім. Але на прикладі “Дюни” ми стали свідками мегауспішного холодного прогріву гарячих продажів, які розганялись пару минулих років, щоб узяти банк, тобто підняти касу і залетіти в тренди. Хоча, як кажуть у моєму високоінтелектуальному соціокультурному середовищі: “Якщо фуфло можна продати — це вже не фуфло”.
Якщо переглядати у дорослому віці, при цьому не маючи емоційної прив’язаності до фільму чи ностальгії — він схожий на якесь безглузде божевілля. Дуже віддалено нагадує спробу зняти “Сам вдома” в африканській саванні: коли діти протистоять дорослим із використанням різних вигадливих пасток і технічних засобів. Але Macaulay Culkin у своєму нетлінному шедеврі хоча б елементарні принципи фізики не порушував. Натомість, тут навіть закони здорового глузду поряд пройшли і не зупинились.
При більш-менш адекватному початку, з другої третини хронометражу починається щось скажене… Від африканського будинку, наповненого послідовниками Адольфа Алуїзовича, до заздалегідь спланованої малими дітьми смуги перешкод, де все літає, стріляє, вибухає і т.
Хороше, позитивне кіно про правильні, може навіть ідеалізовані, цінності. Має викликати особливий інтерес у тих, хто цікавиться шкільним навчанням-вихованням, кому небайдужа тематика роботи із деструктивно налаштованими підлітками, хто хотів би заглиблюватись у їхній внутрішній світ, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки девіантної поведінки із згубним впливом соціального середовища, допомагати вирішити їхні індивідуальні проблеми… А тим, кому далекі утопічні ідеї побудови ідеального суспільства крізь “індивідуальний підхід” та “здатність бачити хороше в кожному” у фільмі присутня — молода і незрівнянна Michelle Pfeiffer.
Вдумливий фільм із багатьма глибокими ідеями і висновками. Про людей із видатним інтелектом кіно знімають рідко. Тому найбільш яскраві стрічки мимовільно постають в один ряд і серед них “Good Will Hunting” виступає якісним міцним середняком 90-х, який навряд чи можна віднести до шедеврів найвищого ґатунку чи розглядати як щось принципово нове і незрівнянне. Для того, хто вже мав можливість насолодитись “A Beautiful Mind” (2001) чи тим більше “The Imitation Game” (2014), історія “трансформації розуму в мудрість” під керівництвом неголеного Robin Williams виглядатиме досить простою, аж до прямолінійності.
“Hoodlum” — якісний і, в хорошому розумінні, середній фільм. Знятий в кінці 1990-х про боротьбу мафіозних угруповань у 1930-х, він міг би претендувати на “неонуар”, але для цього не вистачило напруженої пригніченої атмосфери, характерної для жанру. Тому перед нами звичайна “кримінальна драма” із гангстерськими мотивами. В якій у різних пропорціях змішано корупцію, жорстокість і сентиментальність. Стрічка не є чимось видатним чи епічним на зразок “Gangs of New York” (2002), але має власний шарм простої, майже прямолінійної, розповіді про боротьбу за сфери впливу трьох мафіозних структур у нью-йоркському Гарлемі.
