Історія про нас / The Story of Us (1999)
“The Story of Us” (1999) — фільм простий аж до тривіальності, показує типову історію однієї пари, яка проходить злети і падіння на різних етапах стосунків: від романтичної захопленості до взаємної побутової ненависті. Існує безліч стрічок у фіналі яких, пара закоханих їде за горизонт на білому кабріолеті на зустріч своєму щастю, але ніхто не розказує ЩО відбувається далі… Саме про те, що з ними буде після романтичного хеппі-енду, і розповідає “The Story of Us”. Фільм не спрямовує і не налаштовує глядача на прийняття “правильних” рішень, а лише дає інформацію для осмислення та формування власної думки про те, якими мають бути стосунки і взаємодія між двома людьми.
Стилістично це типове діалогове кіно, дуже подібне до Destination Wedding (2018), але без захмарного цинізму, значно добріше і романтичніше. Нічого дивного, адже система суспільних цінностей як і здатність прямо називати речі своїми іменами, зазнала колосальних змін із 1999 року до 2018. На жаль, для дорослих людей, із досвідом стосунків, фільм не пропонує багато нового. Але не зважаючи на злегка ідеалізовану, а місцями взагалі прикрашену картинку сімейної взаємодії, “The Story of Us” примушує задуматись ЩО утримує різних людей разом і як довго це зможе тривати. При цьому сюжет не дає простих відповідей (як ми любимо) на вічні питання і не вчить ЯК жити, він є тим, чим і має бути згідно заголовку — історією стосунків. Фільм стверджує лише одне: нема нічого правильного і неправильного, є лише прийнятне і неприйнятне. Було б значним прогресом якби цю просту думку усвідомили хоча б декілька відсотків людської популяції.
Попри всю романтику і одноповерхову Америку в кадрі — знаходиться місце і для епічних каліфорнійських напівгірських пустельних пейзажів
Акторський склад представлений двома зірками найбільшої величини — Bruce Willis та Michelle Pfeiffer, яких ВЖЕ можна розглядати як частину мотивації щоб подивитись це кіно. Не залежно від образів, втілених на екрані, вони змушують подумки милуватись і захоплюватись їхньою зовнішньою красою, самобутністю, впізнаванністю. Що є особливо актуальним в епоху безглуздих фільмів і практично безликих акторів. Bruce Willis та Michelle Pfeiffer — прекрасні разом і неймовірні по окремості. З другорядних персонажів згадати варто мабуть лише культову британську акторку Betty White — відому, зокрема, завдяки “Lake Placid” (1999) та Boston Legal (2004-2008). Цікавою особливістю є виконання ролі Stan головним режисером — Rob Reiner.
У фільмі присутні дуже непогані діалоги із нотками сарказму та елементами якісного гумору, а часом навіть поодинокі репліки здатні викликати щирий (не)веселий сміх. Чого лише варте пояснення поняття “ілюзія” шляхом порівняння “дупи” та “ідеального шлюбу” від того ж Rob Reiner.
Музичний супровід підкреслює неповторну атмосферу “золотих” 90-х, і не дивно — це ж сам Eric Clapton з акустичною версією “I get lost”
Перегляд підштовхує до неприємних висновків, навіть окрім того, що серед головних героїв можна впізнати самого себе. Сумно бачити і усвідомлювати, що є люди, від природи не придатні до шлюбу, не здатні до партнерських стосунків. При чому така здатність існує паралельно до рівня освіти, почуття гумору, ерудиції і доброти — це те, що або є, або немає… Не веселішим виникає припущення, згідно з яким соціальний інститут шлюбу вже давно здох, хоча може й не народжувався взагалі… А життя в брехні та самообмані — вибір дуже непростий, зроблений на диво великою кількістю учасників шлюбно-сімейного процесу.
Слоганом до стрічки пропонується цитата: “Найголосніше мовчання — це те, яке сповнене всіма словами, що вже були сказані”
“The Story of Us” — багато кому здасться нудним, що цілком справедливо і закономірно, але не меншою правдою є те, що подібні фільми більше не знімають, бо 90-ті пішли від нас назавжди. А хто скаже, що історія банальна і за вікном сотні тисяч точно таких самих — теж буде мати рацію. Але в цьому і полягає цінність даного фільму, він дає можливість подивитись збоку відкритими очима на те, до чого ми звикли і почали вважати нормою. Фінал викликає відчуття невдоволеності в окремої групи глядачів, оскільки ключовий вибір Брюса може бути розглянутий як глибоко помилковий, але не менш помилково буде засуджувати інших людей за їхні рішення стосовно їхнього власного життя.
