Крутий фільм: якісний, душевний, пафосний, ефектний. Ні, це кіно не паразитує на ностальгії, хоча вона є наскрізною ниткою у всьому сюжеті.
“Top Gun: Maverick” — це своєрідний погляд головного героя тривалістю дві години у власне минуле з правом “переграти” деякі моменти заново, взяти реванш в долі і якісь епізоди закінчити по-іншому. В широкому розумінні: це про конфлікт поколінь, про те чи можна двічі зайти в одну річку і як бути якщо робота є твоїм життям, а прийшла пенсія… У більш вузькому: це про круту графіку (коли сучасні технології було використано там де потрібно і так, що вони не заважають перегляду), розкішно зняті сцени повітряних боїв, літаки, ракети і авіаносці.
А в дитинстві мені це кіно здавалось смішним… Тепер же — його переглядаю із страхом та виразом обличчя, як у шерифа Вілла на 00:40:14 хронометражу. Відчуваю такий самий розпач і безсилля, коли немає можливості вберегти від небезпеки тих, хто щиро переконаний у хибних судженнях. На початку, опис депресивного міста та характеристика його жителів — на жаль, дуже нагадала моє рідне містечко тепер, хоча воно розташоване далеко не в Канзасі і не в 1992 році.
Важкувате кіно. Думається, якби на роль головного героя не взяли б Russell Crowe, то фільм залишився б непоміченим широкою аудиторією. Тим більше, що потворних акторів подібного типажу має бути достатньо в підвальних кастинг-кімнатах кіностудій.
Після перегляду варто зробити два висновки:
не варто стартувати ні на кого через дрібниці; на смартфоні має бути буквенно-цифровий пароль типу “lonG-passvorD#1991” бо наші телефони мають купу інформації, яка може створювати загрози не лише нам.
Як не дивно, але друга частина мені сподобалась більше ніж перша. Вона ніби веселіша, динамічніша. Steve Martin не перевершений, як і завжди. Багато гарних комедійних ситуацій, непоганий гумор та позитивний посил про правильні життєві пріоритети. Цей фільм про те, як складно передати дітям сімейні традиції та цінності, не обмежуючи при цьому їхню свободу вибору та самовизначення. Немає якогось рецепту чи алгоритму “правильного” виховання дітей — жорстко чи лагідно, у кожного по-своєму.
Жанр фільму залежить від віку глядача… Коли його дивився підлітком — це була класна комедія в стилі 90-х з відповідними акторами. Бо мене веселило і забавляло як хтось падав і светром витирав блювотиння. А коли переглядаю в старшому віці — це вже сімейна драма. Бо важко дивитись на сварки подружньої пари середнього віку, приниження учнів у школі чи несправедливість до найменшої дитини в родині… Це фільм про те, що велика сім’я і велика кар’єра речі не сумісні та про те, що власне щастя і успішна кар’єра — речі не тотожні.
