Життєрадісна, весела, добра і добряче дуркувАта комедія 90-х у своєму класичному вигляді, за який ми і любимо фільми цього часу. Яскрава реалізація фантазії про те, як бідні люди випадково стають непристойно багатими. Вона смішить, розважає глядача, але між іншим піднімає серйозні питання, які дають можливість подивитись на загальноприйняті речі під незвичним кутом.
“The Beverly Hillbillies” (1993) є не самостійним твором, а повнометражною адаптацією популярного раніше серіалу “The Beverly Hillbillies” (1962-1971). Творцем і сценаристом якого був Paul Henning, один із фундаторів жанру “сільська комедія”, відомий також і як продюсер культових Green Acres (1965-1971).
Маловідомий і значною мірою недооцінений фільм у стилі недорогих комедій 80-х із молодими Tom Hanks та Meg Ryan. Його сюжет можна умовно розділити на дві частини: до і після потрапляння на острів. Перша, яка займає 2/3 хронометражу, радує глядача глибокими філософськими думками, комедійними моментами, неймовірною акторською грою, пейзажами NY та LA. Натомість друга — дещо зім’ята, в штучних декораціях, проста і місцями мультиплікаційно абсурдна. Склалось враження, що сцени на острові фільмувались, коли закінчувався бюджет і продюсери дихали в потилицю режисерам.
Якщо переглядати у дорослому віці, при цьому не маючи емоційної прив’язаності до фільму чи ностальгії — він схожий на якесь безглузде божевілля. Дуже віддалено нагадує спробу зняти “Сам вдома” в африканській саванні: коли діти протистоять дорослим із використанням різних вигадливих пасток і технічних засобів. Але Macaulay Culkin у своєму нетлінному шедеврі хоча б елементарні принципи фізики не порушував. Натомість, тут навіть закони здорового глузду поряд пройшли і не зупинились.
При більш-менш адекватному початку, з другої третини хронометражу починається щось скажене… Від африканського будинку, наповненого послідовниками Адольфа Алуїзовича, до заздалегідь спланованої малими дітьми смуги перешкод, де все літає, стріляє, вибухає і т.
“Lost Treasure” (2003) — типовий представник жанру ґрайндхаус, метою якого є розважати глядача в перервах між тим, як він заглядає у пакетик із смаженим гарбузовим насінням. Фільм повністю відповідає заповітним канонам і всіма можливими засобами уникає точок дотику із здоровим глуздом. Це нормально і так повинно бути — жанр зобов’язує. Впевнений, якби “Lost Treasure” показали по ICTV у 1993 році — це був би хіт. Але рік випуску 2003 на фоні такого сюжету виглядає як друкарська помилка, бо кіно явно родом із 80-х, при чому не надто вибагливих.
Рецензія на “Sgt. Bilko” для мене, це майже те саме, що і екранізація “Дюни” Френка Герберта для Denis Villeneuve. Бо це американська класика “золотого періоду” — кінематографу 90-х; фільм дитинства і юності; смішна комедія з улюбленим актором; історія, значно ближча до правди ніж до вигадки; фундаментальний твір, який вимагає уважного і трепетного ставлення у кожному своєму прояві.
Враження від перегляду дуже відрізняються залежно від соціального досвіду глядача: якщо в дитинстві веселив момент коли на танку паркувались біля готелю “The Mirage” в Las Vegas, то зараз вже (не)смішно, коли за гроші на розробку танків купуються покерні столи…
